Український воїн з позивним Божезбав та нікнеймом @aramis1488 у мережі Х розповів про страшні реалії війни, далі наводимо текст у оригіналі автора (це він на головному фото з цигаркою та каскою, він живий та здоровий):

15-й день на позиції. Перша ніч із важкими трьохсотими. Обстановка — гівно. Відстань до 0 скоротилась. Підори підходять. Їжі ще вистача, води — пляшок п’ять. Бензину вистачить на одну заправку генератора. День був ясний. Двох ніби вбив скидом, чотирьох затрьохсотив. На початку як попав в БПАК думав: нарешті трохи відпочину від цієї біготні, яка була в піхоті та розвідці.

Але доля мала інші плани. Близько півночі пацани їхали на квадріку. Проїбалися з маршрутом, заїхали аж до нас, стали розвертатись, FPV-шка прилетіла в ту ж секунду. Вибігли тягнути їх у бліндаж. Один — без руки, другий — нога.

Наклав турнікет першому, завів його в бліндаж, паралельно б’ючи по спині, щоб загасити вогонь на бушлаті. Другому пацани теж наклали турнікет. Почав зрізати одяг. Зап’ястя теліпається на клапті шкіри, а далі просто нитка м’яса до ліктя. Кістки, сухожилля, шматки порваної плоті.

— Зрізай нах*й. Зрізав. Далі по класиці: кровоспин, бандажі, стабілізували.

Той, що з ногою, взагалі в херовому стані. Нижче стегна десь на 10 см, рана, шмат м’яса просто відсутній. Плюс-мінус 30 сантиметрів голої кістки видніється. Докрутив турнікет, знов кровоспин, бандаж. Інтернет є, виходжу на чергового:

— Дай контакт медика. По руці все ясно, а ногу, може, ще можна врятувати буде. Через деякий час. Роблю конверсію турнікета, одному й другому. Солдату з рукою, поприпікало місце ампутації, тож там швидко наклав турнікет нище, блище до місця ампутації, верхній попустив, щоб більше руки лишилось.

А от у другого кровотеча відкрилась, довелось затягувати назад. Сидимо разом. Чую, як вони стогнуть. Тіла в пацанів вкриті дрібними рваними дірами. Плечі, руки.Там уже запеклося. На це навіть не витрачаю час. Заїбало.

В 18 років, коли вперше бачив людське м’ясо, якось не так сильно воно по мозгах дало. Можливо тоді просто не все усвідомлював, бо зараз сходу пайка почалась. А може й забув, як воно тоді було. Це  доречі друга пара хлопців з цієї суміжної бригади за день. Перші просто пішки по посадці йшли, їх не засікли.

Піздєц їм маршрут пояснюють… Ранок 16-го дня на позиції. По еваку — та сама безнадія. Якщо погана погода не почнеться, скоро я знову стану піхотинцем.

300 весь час  питають за евак. А тіп з ногою все питає скільки пройшло часу від накладання турнікета, переживає за ногу.І казати їм нічого, евак ще пару днів може не бути. А з тим турнікетом, та це ж пізда страшно, вроді є дві ноги, але розуміти, що одну відріжуть по корню, сука.

Друга половина 16-го дня. Солдат без руки — стабільний. Солдат без ноги — 15 годин в турнікеті. Йому то гірше, то краще. Кілька годин тому попустився турнікет, довелося накласти ще один, вище першого. На нас вісьмьох — 4 пляшки води. Щойно FPV-шка принесла пляшку води, а потім й бензу. ЖИВЕМО.

Вечір 16-го дня. Підори просунулись по лівому флангу. Дивлюсь на нього і так шкода, був би евак, спасли б ногу. А так ну там таке поранення єбане, ну не виходить кровотечу спинити й турнікет ніде нище не накладеш. Були б засоби якісь додаткові,ну нема, ото лиш що з аптечок і все.

Ранок 17-го дня. Друг ***** не дочекався еваку. Тіло вже смердить. Винесли в нору, де складали сміття, накрили пакетами. От так воюєш. А потім твоє тіло ховають у смітті, щоб ворожі дрони не засікли.

День 18? Не знаєм, як відкочуватися. Дорога на відкат пристріляна, небо — брудне. Йобана рот, чого я в СЗЧ не пішов. Щоб вибратися, треба пройти єбуче село, а потім ще поля до наступного, там хоч якось безпечніше. Того, що без руки, відтягнули зранку.

Було смішно: приходять тіпи, які його мають забрати, і лягають відпочити перед виходом. Один просить подушку у трьохсотого. Той дає й каже:

— Дивись, на ньому сьогодні не один солдат помер. Посміялись.

День #. Я вже збився з рахунку. Сказали: буде броня. Сидимо з пацанами, хтось каже  бредляк буде, бредляк. Ну я навіть трошки повірив, бо за час цієї зміни стільки броні переєбашили, думаю, що ще сюда заїде. В результаті звісно — ніхуя. Хуйова погода швидко скінчилась, видимість покращилась, ніхто нікуди не заїхав.

Наступного ранку збиралися виходити пішки. Відхід запланували на 5-6 ранку.  Але по селу працювали без зупину дві години, якраз в час коли хотіли йти. В обід перекинули рюкзаки, забрали найцінніше. Взяли антидронову рушницю — заряду вистачить на п’ять хвилин роботи, бо зарядне давно проїбали. Готуємось на наступний ранок.

Під вечір неочіковану кажуть, що знов будуть пробувати їхати. Черговий загадково і саркастично каже

  • Будем проводити операцію по вас.

Ну ніхуя сібє, “операцію* пісміялись. Зарядилися надією. Хоча я все рівно не вірив, ніхуя не буде, думаю собі. Полюбе пішки пиздувати будем. Блище до ночі слухаєм радєйку “Хуйова видимість, готуйте речі”. Години очікування. Думаю: видимість зараз покращиться, і ми вже не виберемося. Вийду пішки пізди тому черговому потім дам, але

Заїжджає Залітає пікап. Завірюха якраз така. Швидко завантажуємося: двоє спереду, троє ззаду, двоє в кунгу. Їдемо. Мораль? Її немає. Сама страшна хуйня? Та ні, буденність у цій сфері. Можеш воювати. Потім ти — 200. І тебе поховають у смітті, щоб не світилась сигнатура тіла. Ось і вся мораль. Коли там уже єбаний договорнячок.